проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
>Роман ШУХЕВИЧ
>Марина ХЛЄБНІКОВА
>Тетяна АНАНЧЕНКО
>Анатолій ПОПОВСЬКИЙ
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
Ювілеї


Анатолій ПОПОВСЬКИЙ,
доктор філологічних наук, ДНУ, Дніпропетровськ

СЛОВО ПРО ПАТРІАРХА УКРАЇНСЬКОЇ БІБЛІОГРАФІЇ
До 100-річчя від дня народження Федора Пилиповича Максименка

Про Федора Пилиповича Максименка мені довелося почути дещицю від професора Ващенка В.С., під керівництвом якого я працював над темою кандидатської дисертації «Лінгвістичне та історико-культурне значення полтавських говорів у формуванні української літературно-національної мови» в другій половині 60-х років минулого століття. Якось під час консультації Василь Семенович запитав:
— А Ви з бібліографічними працями Ф.П. Максименка знайомі?
— На жаль, ні, ? щиросердо зізнався я.
Це був суворий докір учителя, який постійно вимагав ретельного опрацювання наукової літератури в повному обсязі. То ж опущене доводилося негайно надолужувати. Проте в обласних бібліотечних фондах Дніпропетровщини їх не вдалося знайти. Тоді професор порадив написати листа відомому бібліографу і дав адресу.
Звертаючись до патріарха української бібліографії, я прохав повідомити: в яких ЦНБ України можна замовити через міжбібліотечний абонемент його праці, аби простудіювати той матеріал, який безпосередньо стосувався моєї наукової теми. На відповідь не довелося довго чекати.
У листі, написаному дрібним каліграфічним почерком, Федір Пилипович подав детальну інформацію про наукові джерела щодо полтавського живомовного ареалу не тільки своїх розвідок, але й інших науковців. Вибачився за те, що не може надіслати свої роботи, які стали бібліографічною рідкістю… Це був у моєму житті перший лист від знаного науковця, увагою, щирістю й порадами якого я був глибоко зворушений, бо життєвий досвід і дружня підтримка визнаних авторитетів вельми необхідні в творчому становленні молодого покоління. Більше того, це повчальний момент благородного, гречного ставлення до запитів молоді.
Відтоді час від часу мені доводилося звертатися за допомогою чи порадою, і, як завжди, безвідмовно й своєчасно отримувати від нього необхідні публікації чи вказівки на те, де їх можна було знайти.
У лютому 1978 року відповідно до плану кафедри української мови Дніпропетровського державного університету я мав відрядження на чотири місяці на факультет підвищення кваліфікації до Львівського державного університету ім. Івана Франка. Перед від’їздом до Львова завітав до професора Ващенка В.С., щоб обговорити план роботи над докторською дисертацією та в яких бібліотечних сховах варто опрацювати наукову літературу та дібрати фактичний матеріал для мовного аналізу. А коли все було з’ясовано, і я збирався залишити його робочий домашній кабінет, він додав:

— Тепер маєте нагоду зустрітися з самим Максименком. Тож не втрачайте такої можливості. І обов’язково передайте йому від мене вітання. А ще… ще вітайте Роксоляну Зорівчак, яка плідно працює на ниві перекладу. Кажуть, що немає такого дня, щоб вона не працювала у якомусь із бібліотечних залів. То, дасть Бог, познайомитесь.
Поселившись у гуртожитку ЛДУ по вул. Герцена 7, другого дня, 10 лютого 1978 року, я разом зі своїми колегами по ФПК пішов до університетської бібліотеки на вул. Драгоманова, 5. Там, у гардеробі, зустрівся з давнім приятелем із Чернівецького університету Дмитром Бучком. Обмінюючись новинами тогочасного життя, я запитав його, чи часом не знає він Ф.П.Максименка.
— А хто його не знає?! Хочеш – познайомлю зразу. Це ходяча енциклопедія для науковців усіх рангів, а для аспірантів – найкращий порадник! – жваво відрапортував щирий буковинець. – Зачекай-но хвилину, – і попрямував угору по сходах до читального залу. А тим часом ми здали черговій гардеробу зимовий одяг, портфелі, сумки і роздивлялися внутрішню архітектуру споруди цього унікального освітнього храму. Незабаром так швидко, як і зник, з’явився Дмитро й звелів підійматися до загального читального залу, де на нас чекав Федір Пилипович.
У високому просторому залі із скляним дахом в одному з проходів між робочими столами стояв невеликого зросту, сутулий, в окулярах, сивий чоловік і уважно придивлявся до ефпеківської братії філологів. Наш опікун представив нас господареві й попросив провести екскурсію. Федір Пилипович привітався, поцікавився: хто звідки прибув і чи вперше в цьому закладі. А потім повів розмову про історію бібліотеки, її організаторів. Розповідав цікаво й легко, не минаючи найменшої дрібниці, з такою любов’ю до своєї справи, яка притаманна лише тій людині, що все до краплиночки віддала обраному фахові, присвятивши йому своє життя. Здавалося, що він із закритими очима міг би знаходити будь-яку книгу і розповідати її історію…А йому ж тоді вже перевалило за 80!
До ритму ефпеківського життя призвичаївся швидко. Перша половина дня відводилася лекціям, спецкурсам з марксистсько-ленінської теорії і практики комуністичного будівництва та їх втілення у викладанні навчальних дисциплін, а друга – роботі в бібліотеках древнього Львова. Тож, незважаючи на ущільнений розклад занять, я намагався більше часу проводити в затишному залі для викладачів НБ ЛДУ ім. Івана Франка на вулиці М.Драгоманова, 5, аби якомога більше опрацювати наукові джерела, пов’язані з темою докторської дисертації. Тепер я мав нагоду час від часу бачитися з Федором Пилиповичем, ділитися результатами опрацьованої літератури і звертатися за порадою щодо пошуків рідкісних бібліографічних джерел Степової України. І він у таких випадках, як завжди, по пам’яті надиктовував розлогий список спеціальної літератури, вказуючи на місце знаходження їх у бібліотечних фондах Львова. А коли щось випадало з імпровізованого переліку, то завжди приносив записку і додавав тихим лагідним голосом: «А це я згадав і знайшов у каталогах. Прогляньте, будь ласка, там дещо є й для Вас». І так же тихо й непомітно відходив у своїх справах, як і з’являвся. Не любив гаяти даремно дорогоцінний час сам і забирати його в інших.
Федір Пилипович не скупився дарувати ксерокопії рідкісних матеріалів, аби я не витрачав марно часу на їх переписування, які знадобилися мені не тільки для дисертаційних студій, але й у навчальному процесі, наприклад, запис М.К.Васильєва 1889 р. від неписьменної старої жінки Степаниди Кошової в с. Дружківці Бахмутського повіту Катеринославської губернії «Дикі люди», «Словник донецького гірника»(1932) проф. Миртова А.В. та ін.
А одного разу, коли він був у відпустці, до мого робочого столу підійшла чергова залу й сказала, що на мою адресу надійшов великий пакунок рідкісних книг, який треба негайно забрати й опрацювати… Це були книги з власної бібліотеки Патріарха української бібліографії. Унікальні примірники!
Яка шляхетність і батьківська увага в постійному пориві допомагати тим, хто прагнув у пошуках досягти вичерпності наукової інформації! Відтоді вже спливло майже 30 років, а живодайним джерелом записів із тих книг користуюся й до цих пір. А щоб мати бодай побіжну уяву про той пакунок, то подам паспортизацію деяких книг, як-от: Проф. Семенів М.М. Мовознавство в УСРР в 1929 . Систематизований покажчик мовознавчої літератури. – Одеса, 1930; Дмитро Чернявський. Катеринославщина (Історія. Природа. Населення, Промисловість. Освіта. Діячі). Вип. 1-й. Катеринослав: Видання Союзу споживчих товариств, 1919; Die ukrainische Sprachwissenschaft in der Nachkriegszeit (1918 – 1939) // «Zeitschrift fur Slavssche Philologie». - Berlin, 1938-1941; bd. 15- 17; Максименко Ф.П. Каталог Екатеринославской городской общественной библиотеки. – Екатеринослав, 1892 (рукопис); Біднов В.О. «Устное повъствованіе запорожца Н.Л.Коржа» та його походження і значення. – Прага, 1925; Володимир Білий. Минуле етнографії на колишній Катеринославщині та її сучасні завдання // Дніпропетровський краєвий історико-археологічний музей. Збірник, т.1. –Дніпропетровськ, 1929; Дніпровські лоцмани. Матеріали до вивчення виробничих обєднань. За ред. Акад.. А.Лободи та В.Петрова. Вип. 1. Всеукраїнська Академія наук. Збірник історико-філологічного відділу № 91. Етнографічна комісія. – К., 1929; Бабенко В.А. Этнографический очеркъ народного быта Екатеринославского края. Издание Екатеринославского Губернського Земства къ ХIII Археологическому съезду (съ 75-ю фотокопиями, рисунками и чертежами). – Екатеринослав, 1905; Червінська Л.Ф., Дикий А.Т. Покажчик з української мови. Матеріали по 1929 р. – Харків: Харківська державна бібліотека ім. Короленка. Відділ україністики, 1930; Щеголевъ С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. – Кіевъ, 1912 та ін. Серед цих авторів Федір Пилипович чомусь часто згадував січеславського бібліографа Дмитра Чернявського, який проживав на вул. Свердловській, 46, і просив мене дізнатися про його долю. Проте пошуки лишилися безрезультатними.
Здавалося, що він старанно осмислював розклад робочого дня і використовував будь-яку мить чи сторонню нагоду вельми раціонально. Тож і цей нелегкий пакунок, як виявилося, доставив шофер, який завітав у якихось справах до його помешкання.
Повчальний випадок трапився якось серед гурту аспірантів, пошукачів та студентів, які за межами читального залу обмінювалися новинами, радилися між собою з різноманітних наукових питань. Пам’ятаю, як розгорілася дискусія серед літераторів щодо авторитетів, на яких легко посилатися з будь-яких проблем. Хтось із них скаржився, що ніяк не зможе знайти потрібну цитату маститого літератора для аргументації своїх положень. І я порадив звернутися до критичної спадщини Віссаріона Бєлінського. До цієї розмови, певно, мимоходом прислухався Федір Пилипович, зупинився і запитав мене:
— А Ви уважно читали всі твори і знаєте його ставлення до українських самородків?
— На жаль, ні, – відповів я.
— На жаль… на жаль, ? поглянув на присутніх з докором і повільно потупцював східцями вгору… А коли я після короткої перерви поринув у тексти замовленої літератури, він поклав переді мною 12-й том творів В.Г.Бєлінського (М., 1956), розкритий на 440-441 сторінках, де було опубліковано «Письмо П.В.Анненкову» і тихенько промовив: «Читайте. Не буду заважати», – і попрямував до виходу. А мене охопила жага збагнути суть листа «неістового» Віссаріона. Вихоплюю слово за словом і раптом – аж дух перехопило від обурення: «Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда негодная вещь. Вы помните, что верующий друг мой (Бакунин – А.П.) говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса – творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл должен видеть в Шевченке осла, дурака и пошлеца, сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу. Читая пасквиль на себя, государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы, за то только, что он глуп. Но когда государь прочёл пасквиль на императрицу, то пришёл в великий гнев, и вот его собственные слова: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но её то за что». И это понятно, когда сообразите, в чём состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьёю, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам»... Запізніле прозріння блискавкою ввірвалось у мою свідомість від такої аморальної оцінки. Стало соромно за школярську наївність. З тих пір я усвідомив необхідність повноти наукового опрацювання будь-якого матеріалу.
Відтоді в мене виникло бажання мати пам’ятну світлину цієї благородної людини, і якогось березневого дня запропонував Федорові Пилиповичу сфотографуватися в одному з найближчих фотоательє, хоч і знав від його співробітників, що він неохоче приймав такі пропозиції. Так сталося й з моєю.
— Нащо це вам? Я не та знаменитість… Ні, не треба… Я вже дуже немолодий чоловік, якому не до портретних зйомок… Ні. — І він перевів розмову на іншу тему.
Час спливав, а ця думка не полишала мене, бо картав себе вже не раз за втрачені можливості зафіксувати фотоапаратом цікаві миті зустрічей із талановитими особистостями або записати по свіжих слідах унікальні спогади, роздуми, життєві ситуації. Скільки із-за такої неуважності, а то й просто байдужості втрачаємо цінного матеріалу для історії!... Я обмірковував усілякі дипломатичні ходи, аби переконати його дати згоду на цей захід. Своїми міркуваннями поділився з Роксоляною Петрівною Зорівчак, з якою познайомився за одним науковим столом читального залу для викладачів, і до цих пір не втрачаю дружніх зв’язків з її славною родиною. Вона підтримала моє бажання й пообіцяла теж посприяти в цій делікатній справі.
Гортаючи тепер записники й конспекти першого львівського стажування, знаходжу таке: «18 квітня 1978 року звернувся вдруге до шанованого бібліографа з рядом питань і таким проханням: «Федоре Пилиповичу! Не відмовте мені ще в одному проханні – піти до фотоательє й сфотографуватися. Прошу Вас, як син просить рідного батька, люблячи й шануючи його…Не відмовте, будь ласка. Життя швидкоплинне…»
Очі його стали вологими, і він відвів погляд на вікно, у яке заглядало квітневе сонце. Певно, згадав свого втраченого єдиного сина. Помовчав, а потім лагідно додав: «Тільки не сьогодні, бо я не в формі: в робочому одязі якось воно не до лиця… Завтра підемо… Тільки… з Вами сфотографуюся… Домовились… Завтра». І попрямував у своїх справах у зали книгосховищ у глибокій задумі.
Наступного дня, 19 квітня 1978 року, як і домовлялися, зустрілися в бібліотеці й звідти вирушили до фотоательє. День був похмурий, тихий, прохолодний. Федір Пилипович привертав увагу до історичних пам’яток архітектури й розповідав цікавинки у найдрібніших деталях. Він по-своєму любив це старовинне місто.
Господар фотоательє на проспекті Т.Шевченка зустрів нас привітно, уважно вислухав наші прохання й приступив до своїх професійних обов’язків, відшукуючи замовлені композиційні варіанти портретної світлини. Федір Пилипович жартував і застерігав попередити, «коли пташечка вилетить з об’єктива», щоб не кліпнути і не зіпсувати мить відповідальної зйомки.


Саме таким і зафіксовано його незабутній образ на цих світлинах.
Востаннє довелося бачитися з ним під час другого стажування на ФПК при Львівському університеті 1983 року на Великодні свята, львів’яни й в радянські часи ретельно дотримувалися правічних українських традицій всупереч активній атеїстичній пропаганді вірних марксистів-
ленінців та їх кровних однодумців.
Патріарху української бібліографії йшов 87 рік. За станом здоров’я мусив залишити рідний до болю бібліотечний храм, який оберігав і розбудовував скільки вистачило сил, і, як кажуть нині, тішитися заслуженим відпочинком убогого пенсіонера.
Роксоляна Зорівчак заздалегідь зателефонувала дружині Ф.П.Максименка і попросила дозволу на відвідини. Отримавши згоду, ми запаслися Великодніми дарунками, прикупили дещо з продуктів і тролейбусом поїхали на вулицю Люблінську, 91, помешкання 7.
Двері відчинила господиня й запросила до господи. Зайшовши, привітали стареньких і передали святкові гостинці. Федір Пилипович зрадів нашому візиту й зразу ж почав розпитувати про наші наукові справи, про знайомих і близьких йому людей, показував свої публікації про Івана Федорова, або, як він наголошував, – Федоровича тощо. Тепло одягнутий, худенький, він повільно рухався і скаржився, що «ноги не хочуть слухатись», а роботи ж – ой як багато ще не зробленої!
У приязній бесіді швидко сплинув час. Ми, зворушені рідкісними виданнями, що подарував на згадку господар, залишаючи оселю ветеранського подружжя, зичили в цей святковий день їм всього того, що зичать шановним людям… А влітку 1983 року Роксоляна Петрівна повідомила мене, що Федір Пилипович відійшов у вічність…
Скінчився життєвий шлях невтомного трудівника української культури ХХ століття, який по крихітці визбирував й укладав об’ємні бібліографічні довідники для нині сущих і прийдешніх поколінь науковців України. Мав мужність зберегти від знищення цінну літературу, яку за вказівкою партійних органів визнано буржуазно-націоналістичною.
Таких творчих і безкорисливих натур у галузі української бібліографії, на жаль, маємо вельми мало. А з них би й брати приклад нашій молоді. Це завдяки їм, скромним і непомітним трудівникам, дослідники заощаджують дорогоцінний час у пошуках необхідної літератури, користуючись їхніми довідниками – безцінним джерелом наукової інформації. Без таких праць наука втрачає темпи свого розвитку і якість опрацювання наукових проблем. А суверенній Україні конче потрібні самовіддані послідовники Ф.П.Максименка.
Такі імена не маємо морального права прирікати на забуття, а навпаки ? широко популяризувати їх звитяжний труд на благо України. Їх, аби ж не бути Іванами Безродними, треба увічнювати у назвах вулиць, установах, барельєфах, меморіальних написах, а також у регулярному проведенні наукових конференцій, читань; демонстрації теленарисів, радіопередач тощо.
Це вагома складова у розвиткові й утвердженні національної ідеї українства як виховного чинника національної свідомості й національної гордості за своїх славних співвітчизників.

Січеслав, травень 2007 р.


12

© Січеслав 2004–2007