проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
>Наталя ЧИБІСОВА
>Анна БАГРЯНА
>Тетяна ВИННИК
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
МОЛОДІЄ МУЗА


Тетяна ВИННИК

Тетяна Анатоліївна Винник народилася 11 квітня 1984 року в місті Ніжині, що на Чернігівщині. Вступила до Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя на філологічний факультет. Паралельно здобула спеціальність «Журналістика» на факультеті суміжних професій. Працювала журналістом телерадіокомпанії НТБ.
Учасник Наради молодих літераторів («Від Криму до Карпат», Коктебель, 2002). Автор збірки поезій «Золото - ноша». Лауреат Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара за поетичну добірку віршів «Гетсиманська молитва» (2005)
У 2006-му закінчила магістратуру Київського національного університету імені Тараса Шевченка (фах «Літературна творчість»). Друкувалась у альманасі «Кава для янголів» (Чернігів, 2002), у газеті «Жива вода» (Київ, 2002), поетичному збірнику «З усіх трьохсот аудиторій» (Ніжин, 2003), «Графіті графського парку» (Ніжин, 2003), літературознавчому журналі «Літературний Чернігів» (Чернігів, 2003), альманасі «Радосинь» (Київ, 2004), збірнику кращих творів молодих поетів «Любіть Україну» (Київ, 2004), журналі «Вітчизна» (Київ, № 9-10. – 2005).
Дипломант Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Грано-слов» за добірку поезій «Канва доокіл жіночого віталізму» (2005).
З 2006 року – член НСПУ. Відповідальний секретар Приймальної комісії НСПУ.


Я ВПЛІТАЮ У КОСУ МІСТО

МИШІ З МОЄЇ ЧЕРНЕТКИ

сотні довгих личинок що очі
ворушать на спинах
сотні лап що у чергах
ховають чернеток скутість
крізь фантазії дишло –
небажана мною присутність –
в домовинах експресій
що в’юняться навколо ліжка
душно-душно в світлиці
до речі лялькують маразми
ті маразми погризли довкола
усі полиці
а тобі не стачає всього
достеменно й одразу
(я не можу дивитись не можу
на це дивитись!)
я своє коло – затисну у стіни
я своє коло – помітно звужу
щоб не летіли твої лямпасини
on the my head мені у душу
фрази мов ризи чорних аскетів
гризли все гризли моє
затишшя...
лиш по тому тебе наречуть
поетом
як прийдуть опівночі по
душу миші...
IN SPE*

Не торкнешся мене
бо повітря прозоре для губ
як падіння угору
із білим ангоровим шарфом
там де стебла лівиці –
лишень філософія Сартра –
і нашестя голубок
з конвертами склеєних рук
під карнизами мжичка
шукає себе серед рим
роз’їдає її те що носить таємно під серцем
ти прийди ти прийди
і ніколи на мене не сердься
але ти так далеко
що зовсім не зможеш прийти
той автобус як мушля ковтатиме
ноти на дні
а ти носиш на трасу нарциси як мезоліти
ворожи ворожи по маршрутах
голубко й мені
на живого тобі чи на кого тобі ворожити?

_______________________
*Майбутній (лат.)


•••
Прозрінням не тішаться –
плачуть в порепані руки
І губляться соснами в сонних
оваціях саду,
Де ходять, як сестри, дощі над
оплаканим бруком –
шукаючи хліба, шукаючи неба і правди…

І ніч відсахнеться, і стану я з нею кровною,
Коли кажани на горло натягнуть світання.
Я буду з Овідієм рибкою паперовою,
Аби не згадав, що то є на землі
відмирання.
Хай ллються дроти червоними
стрілами – в небо,
Набряклим ногам хай святиться
дорога найважча.
У риб паперових – смертельна
води потреба...
... Я більше не буду зайвим прозрінням Вашим…

•••
Плачуть янголики: мамо!
Ластівки чорнострунні
в сукні мене весільній
живо несуть у зиму

вишита сукня маком
а рукавцята – із м’яти
(рано ой дуже рано
мені нареченою стати)

вуста сповивають – спатоньки –
пташечки небайдужі
ластівки
мене сватають
за православного Ісуса

пощо ця нелюба воля
жиє у соннім сплетінні?
ніби весільна сукня
(ніби чиясь
недоля...)
ніби весільна сукня
спалена напередодні


ВІЯЛО

Віяло, моє віяло,
Вишите – впоперек – веснами.
Скільки ж про тебе мріяло
Панночок піднебесних.
Віяло, що рятувало,
Як ватра у тіло билась,
Як на вуглі танцювала
І дихати не хотілось.
Віяло, що ж я кою, -
Душу свою розвіюю…
Я ж була не такою, -
І не чорною, і не білою…
Віяло, що вмістило
Світ у одній правиці.
Моє далеке світило –
Не хоче рукам коритись.


11

© Січеслав 2004–2007