проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
>Наталя ЧИБІСОВА
>Анна БАГРЯНА
>Тетяна ВИННИК
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
МОЛОДІЄ МУЗА


Анна БАГРЯНА

Ганна Юріївна Багрянцева народилася 24 березня 1981 року в м.Фастові Київської області. Дитячі роки пройшли в селищі Борова Фастівського району. З 1989 року - киянка. Закінчила із відзнакою магістратуру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (спеціальність: українська мова та література, 2004).
Поет, драматург, прозаїк, журналіст. Секретар Ради Національної Спілки письменників України, головний спеціаліст по роботі з молодими авторами.
Голова Всеукраїнської Ліги українських жінок.
Працювала редактором телекомпанії “ЮАна”, автором та ведучою телепередачі “Гармонія душі”, старшим редактором Всесвітньої служби радіомовлення України, головним референтом з питань українознавства Конгресу Українських Націоналістів, позаштатним кореспондентом періодичних українських видань.
Авторка книжок: “Суцвіття слів” (К., 2000) , “Поміж бузкових снів” (К., 2002), “Між богами і нами” (К., 2005). Драматична поема “Над часом” увійшла до антології молодої драматургії “У пошуку театру” (Київ, “Смолоскип”, 2003), п’єса «Рододендрон» до антології молодих київських письменників «Потойбіч паузи» (Київ, 2005), п’єса „Пригости мене горіхами” до альманаху „Сучасна українська драматургія. Випуск 3.” (Київ, “Український письменник”, 2006).
Лауреат літературних конкурсів “Поетичні майстерні-2002”, “Рукомесло-2003” (поезія), “Рукомесло-2004” (драма).

СВЯТО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Оповідання

Фло догравав свій останній день. Вмирала жовта квітка на пропахлих ліками подушках. Кровоточили глибокі рани на стінах тісної кімнатчини. Настільки тісної, що третьому між ними було б важко дихати - Фло і жовта квітка. Третій зайвий.
Якщо довго дивитися на власну долоню, долоня починає існувати окремо від тебе. Так само і біль – коли довго терпиш його – перестає бути в тобі. І тоді стає байдуже, чи справді болить чи просто здається, що болить. Він звик до цього. Леся - теж. Тому й навідувалася до свого діда вкрай рідко і дуже ненадовго. Йому все одно. А їй – ні. Вона молода і хоче думати про власне щастя. До чого ж тут дід, який за все своє життя навіть не спромігся виконати бодай одну свою обіцянку – “зробити рибкою”, тобто навчити її плавати? А казав, встигне до смерті… Не встигне. Леся не хотіла ходити до Фло. Але приходила щосуботи – принести і покласти на його подушку свіжу жовту квітку, прибравши стару, прив’ялу. Кажуть, жовтий колір – колір розлуки. Так треба – завжди готувати себе до розлуки з тим, кого любиш чи… кого ненавидиш. Так треба – жовта квітка. Вона не казала на нього “дідусь”, казала, як усі - “Фло”, потай тримаючи на серці важку дитячу образу – за ту ж “рибку”, якої так і не вийшло. А було ж найбільшою і найсильнішою мрією усього її життя – навчитися плавати. І Фло обіцяв… А ще обіцяв художню академію, персональні виставки по всьому світу і багато чого такого, на що може бути спокушена талановита, молода і не позбавлена амбіцій особа. А ще… Обманув. Не виконав. Не хотів виконувати. Заздрив онучці. У неї є майбутнє, у нього ж – ані майбутнього, ані минулого… ФЛО – просто ініціали, перші літери… Він навіть не мав імені. І нікого не цікавило, що ховається за тими літерами. Так собі - ФЛО - ніби щось жалюгідне, безлике, середнього роду. Просто Фло. Нікому тепер не потрібний скульптор, який колись мав талант, славу, гроші, сім’ю - усе, про що мріють смертні… Але бронзові ідоли, в котрих він свого часу вкладав частку себе самого, не виправдали ані його хисту, ані сил, ані мрій про вічність. Ідоли виявилися так само смертними, як і той, хто повірив у них і виліпив, як Бог Адама - аби потім покарати і знищити, але, на відміну від Бога, знищивши разом і себе… Старий Фло плакав за життям - міг прожити його і не прожив.

У місті стояла спека. Хотілося вирватися з неї якомога швидше і без вагань. Леся стрибнула в Модестове авто і, цілуючи чоловіка, котрого вважала своїм коханим, подумала про те, що світ, напевно, складається не з молекул і атомів, а лише з розпеченого асфальту, від якого нудить – до запаморочення. Її тіло – суцільний асфальт, як і тіло того, хто сидить поруч з нею. Мозок, серце, руки – усе асфальт. Лише очі – справжні. Подивилася на Модеста. З днем незалежності! Дякую, тебе також. Треба відсвяткувати належно.
Належно… Рік тому Леся зловила себе на думці, що починає боятися свят. Просто свята перестали приносити їй очікувану душевну радість. Казки повідходили у дитинство, і кожне свято ставало випробуванням. Нічого нового. Нічого такого, чому б можна було здивуватися. А так хотілося - весь час вірити в диво.
– Мені знову снилася твоя мама, Мод. Ніби ми сиділи з тобою у моїй кімнаті, а вона потелефонувала на твій мобільний, аби запитати, як ти живеш. Чи ніхто не ображає її сина в тому світі, в якому вона його залишила. Ти, коли говорив з нею, був такий радісний, як дитина… я тебе таким ніколи не бачила. Потім ти передав телефон мені. Твоя мама, чуєш, Мод, побажала нам щастя. І просила передати тобі, аби ти не переживав – там, де вона зараз, їй дуже затишно і тепло. А потім сказала, що надіслала нам з тобою - чомусь на мій емейл - маленький подарунок зі свого світу. Ми одразу перевірили пошту. Мод, знаєш, що там було, у віртуальному листі твоєї мами? Відео з раю. Аби ми на власні очі переконалися, що їй добре там, куди вона пішла від тебе. Ти не можеш собі уявити, що ми бачили в моєму сні, на тому відео! Справді - неземна краса! Але словами тих кадрів не опишеш. Лише дивитися і відчувати.
– Цікавий сон, - Модест повернувся до неї обличчям на мить, щоб сказати усього два слова, проте Леся встигла за цю мить побачити, як тремтять дві блискучі сльозинки в кутиках його очей. «Лише очі – справжні» – знову подумала. Бо ж усе – асфальт.
– Цікавий, - погодилася, - після такого сну можна не боятися смерті…
– У двадцять чотири про смерть взагалі можна не думати.
Тепер Модест напружено дивився на дорогу. Не хотів, аби Леся спостерігала за маршрутом отих двох сльозинок, які не зміг від неї приховати - не її справа, куди вони покотяться і де зупиняться. Лесин сон зачепив його за живе. Боляче зачепив. Аж Лесі стало ніяково. Кохала Модеста. Розумний, чуйний, ніжний, симпатичний… і все таке інше, що подобається дівчатам. Не знала, щоправда, як довго протриває оте кохання. Нічого вічного не буває. Вона згадала про Фло. Сьогодні – субота. Як би їй не хотілося, але треба провідати діда. Хоча б тому, що він – теж невічний, а Леся – єдина і пряма його спадкоємиця. Успадковувати, окрім однокімнатної квартири у центрі міста, їй нема чого, але і це сьогодні – цілком втішна ціна за отакі щотижневі самокатування – осточортілими вкрай походами до старого. Колись вона зможе нарешті стати незалежною від батьків - жити окремо. Лаштувати своє життя так, як вважає за потрібне. Ані татко-вчитель, ані мама-лікар не контролюватимуть кожен її крок. Не казатимуть, що правильно, а що - ні. Хоча б заради цього варто ходити до Фло і приносити йому по суботах – жовту квітку. Терпіти на собі вовчий погляд і дивитися, як відкривається страшна чорна безодня під його ліжком. Дихати ліками і натяками на смерть. Хоча… дівчина боялася зізнатися собі іще ув одній божевільній правді: вона приходила до Фло – тому що їй подобалося дивитися, як він помирає. Її тішила дідова нікчемність і безпорадність. Вона несвідомо висмоктувала цією прихованою втіхою останні рештки його життєвих сил, відбирала останню енергію. А тому завжди йшла від нього… просвітлена. Леся ненавиділа Фло. Тихо ненавиділа - боячися власної ненависті.

Коли була маленькою, дід взяв її з собою на свято – відкриття пам’ятника якомусь вождику. Був початок травня. От-от мали зацвісти каштани. Діда вітали високі і низенькі дядьки у блискучих черевиках і чорних костюмах. Тиснули йому руку і хвалили за те, що зміг зробити вождика таким, “як живий”. А потім був великий бенкет. Один з тих дядьків відвів Лесю у кабінет з дорогими меблями. Посадив на м’яке шкіряне крісло. Дав їй склянку шипучого лимонаду і кремове тістечко. А потім запитав, чи сподобався їй пам’ятник, зроблений дідом. Леся відповіла тоді з усією дитячою щирістю: “Ні, не сподобався, він дуже страшний і схожий на чорта”. І досі пам’ятає лютий вираз обличчя того дядька в чорному костюмі. Він одразу ж покликав Фло, який тоді іще не був Фло, а був Леонідом Олексійовичем. Відвів його в інший куток кабінету і щось довго говорив. Потім кричав, махаючи руками. Дід став сумним і стурбованим. Ввечері того ж дня він боляче вдарив Лесю по світлому дитячому личку - аж з’явилися червоні плями - і наказав ніколи більше в житті не говорити нікому, що вона думає про його пам’ятники. Леся плакала і казала, що завжди буде говорити тільки правду, навіть, якщо її битимуть. Тоді Фло змушений був замінити “кнут” на “пряник” – домовитися з онучкою “по-хорошому”: ти мовчиш, а я роблю для тебе усе, що ти хочеш. Першою її мрією була “рибка” – Леся мріяла навчитися плавати і знала, що Фло – хороший плавець. Другою мрією – стати відомою художницею. Третьою – мати, коли виросте, свою власну хату, де вона зможе тримати найкращі картини. Відтоді мовчала і чекала терпляче, коли дід нарешті почне виконувати свої обіцянки. Але дід, здавалося, зовсім забув про усе, що наобіцяв. Лесю вчили плавати батьки, друзі, чоловіки, які закохувалися в неї… Але – жодного результату. Захлиналася водою і виходила на берег переляканою. Щоразу ледь не плакала від неможливості здійснити свою мрію. Проживши майже чверть віку, так і не “зробилася рибкою”. Щоб вступити до художньої академії, окрім таланту, треба було ще, аби хтось замовив за неї добре слово. Не було кому. Дід уперто не хотів цього робити, хоча мав друзів серед старої когорти викладачів. Батьки влаштували дівчину на філологічний. Але це був не її фах. Вона продовжувала вперто шукати себе у малярстві. І таки знайшла. Самотужки дійшла до мрії. Вступила в академію. Почала сміливо творити свій світ. Захопилася тими новими течіями і стилями живопису, що дають необмежений простір для уяви і висловлення найпотаємніших, найтонших порухів людської душі, для фіксації настроєвої миті, для оголення особистих почувань… Її картинами - і це не могло не дратувати Фло – серйозно зацікавилася мистецтвознавці не лише України, а й Польщі та Німеччини. Її почали запрошувати на різноманітні інтерв’ю, мистецькі конференції, вечори, виставки. Леся впевнено йшла до Успіху. А щодо помешкання для красивих картин… Хати вона ще не заробила. Проте саме ця, третя її мрія, напевно, була єдиною, якої Фло вже був не здатен не виконати…
Коли машина зупинилася перед світлофором, Модест нарешті розірвав напружену тишу пропозицією щодо «належного» святкування незалежності:
– Ми можемо поїхати на пляж, сьогодні така спека.
– Можемо, але я не взяла купальника. Хіба що - на нудистський. Вона не знала сама: жартує чи щиро висловлює бажання, яке раптово вислизнуло десь із підсвідомості. У свято незалежності хочеться бути незалежним від усього на світі. Навіть – від купальника. Модест, напевно, був не проти. Але хотів почути щось на зразок підтвердження:
– І ти роздягнешся перед усіма, хто там буде?
– А душу оголювати – хіба легше?
Фло зненавидів своє тіло. Збутися б його якомога швидше. У тому тілі згнило ціле життя. Нікому не потрібне. Є такі ліки, від яких не стає ні добре, ні погано. Вони просто підтримують життєвий тонус. І все. Для чого було мучитися так довго?.. Чи прийде сьогодні Леся? Леся… Насправді Фло дуже любить свою онучку. Звичайно ж - любить. Просто раніше на це не звертав уваги. Не помічав. А тепер ось помітив – жовту квітку на подушках… «Не винось із хати подушок – таємниці снів моїх не руш і не тривож їх тихе відмирання…» Пробило на лірику. Ніби ожило щось таке, що існує окремо від тіла. Дивно. І цього раніше не помічав. Лише жовту квітку. До речі, пора замінити її на нову. Ця вже зів’яла. Тремтячими пальцями притис до серця сухе суцвіття. Вперше стало шкода вбитої квітки. Вперше стало шкода розлучатися з нею. Хіба він винен, що не жив досі?.. Що хтось весь цей довгий час жив у його тілі – замість нього, нашіптуючи на вухо, як ТРЕБА чинити, що ТРЕБА говорити, про що ТРЕБА думати… «А ти, Маріє, була просто жінкою, яку я ніколи не кохав. Пробач. Не вмів – кохати»… Хіба винен, що розгубив себе, пошматувавши на манюсінькі клаптики власну душу?.. Хіба винен?.. Ні, не винен. Не винен. То був не він. Хтось інший. Хтось зовсім-зовсім чужий… Зараз би з’їв – із величезним апетитом – тарілку манної каші з малиновим варенням. Аж запахло тією кашею – так сильно схотів. Але хто приготує?.. Чи прийде Леся сьогодні? Якщо прийде… якщо тільки Леся прийде до Фло… Фло стане перед нею на коліна – використає для цього усі свої останні сили – і попросить у неї – не посоромиться – манної каші з малиновим варенням… Старе – що мале. Усміхнувся сам собі – кривим і беззубим ротом. Отаке життя, діду. Пане скульпторе, де ваші скульптури? Покажіть бодай один ваш витвір і ми вам скажемо, чого ви були варті. Покажіть, що ви залишили прийдешнім поколінням. А то, часом, не ваші ідоли, пане скульпторе, валяються – он – по смітниках? На звалищах різного непотребу. Придивіться уважніше, пане скульпторе...

Леся з Модестом кинули торбу з рядном та фруктами на розпечений пісок. Зиркнули одне на одного. Ніяково усміхнулися. «Лише очі – справжні». Хотілося швидше – до води. Змити із себе місто. Перестати бути асфальтом.
Пляж для нудистів був переповненим. Чоловіки та жінки. Немолоді і наймолодші. Ніхто нікого не соромиться і не боїться. Ніби так і повинно бути. Ніби ніхто ніколи не надкушував гріховного плоду пізнання. Вони радіють життю, безтурботні, мов діти. І цим починають дратувати кожного, хто вперше потрапив до їхнього світу, не скинувши із себе найголовнішого мирського атрибуту, назва якому – одяг.
– Мод, я заздрю цим людям, вони – щасливі. Але не впевнена тепер, що можу стати такою, як вони.
Леся щоразу відводила очі від кожного з нудистів, хто вітав її поглядом. Не хотіла, аби подумали: прийшла повтішатися з голих. Розуміла водночас: їм мало би бути абсолютно байдуже, заради чого вона сюди прийшла. Проте в кожному з тих німих привітань відчувала непідроблену приязнь.
– Як хочеш, а я роздягаюсь, - Модестові стало непереливки стояти одягненому серед сотні не таких, як сам – він почувався папуасом.
Мабуть, скинути із себе одяг – це, насамперед, скинути стереотипи з власної свідомости. З дитинства тебе годують стереотипами – по самісіньке нікуди: цього не можна, так не прийнято, що подумають інші… Досі Леся скидала усі ті обмеження, поринаючи у творчість. Лише там, у своїх картинах, давала волю усім бажанням, емоціям і думкам. Тоді відчувала моменти осяяння. І справжнього щастя. Але повикидати стереотипи зі свого реального життя – цього їй ніяк не вдавалося. Відтоді, як дід вдарив її боляче по обличчю – той ляпас вп’явся у її пам’ять ненажерливим упирем – вона зачинилася у собі, у власних страхах, наче равлик у мушлі. Навчилася постійно себе стримувати, не насмілюючись зробити бодай один крок, який би звільнив її від усіх безглуздих умовностей світу... Один крок. Реальний. До якого – так близько.
Леся мовчки спостерігала, як її коханий без вагань звільняє себе від сорочки, кросівок, джинсів, плавок. Зрозуміла: він чинить правильно. Тільки сама так і не наважувалася роздягатися перед сотнею чужих очей, хоча й було на ній набагато менше ганчір’я, ніж на Модестові – коротенька бавовняна спідничка, маєчка… ну і тонесенька смужечка бікіні між пружних, підтягнутих сідниць. Як усі дівчата. Тепер. Стереотип?..
Раптом вона відчула себе маленькою дівчинкою, якій ставало весело від усього на світі. Не витримала і голосно розсміялася. Модестові здалося, що вона сміється із нього, голого, а тому, вдаючи обуреного, вхопив її і почав сам стягувати з неї одяг. Але відчувши вмить знайоме збудження і, викинувши на пісок усе, що досі було на його дівчині, поспішив до води. - Почекай мене, - Леся бігла за Модестом, не соромлячись нікого, хто дивився на неї, - я теж хочу поплавати!
З розпущеним золотим волоссям, засмагла і струнка, оголена Леся була схожа на міфічну істоту, яка вміє літати і зникати – непомітно перетворюючись на метелика. Їй було радісно – як ніколи у житті. І ті люди, що були поруч, теж голі і щасливі, як вона, нагадували одну велику родину, у якій не може не бути злагоди. Такий собі… маленький Едем. У місті, де все – з асфальту. Все, окрім очей. І - оцього маленького куточка. Хіба ж не рай? Їй одразу пригадався сьогоднішній сон – як вони з Модестом дивилися відео з раю… “Добре його мамі”, - подумала мимохіть.
“Головне – не боятися води. Здружися з нею, полюби її, як полюбила своє тіло, лягай на неї і просто пливи”, - почула раптом за спиною чоловічий голос. Озирнулася і побачила незнайомого чоловіка років 60, але з усміхненими по-молодечому очима. Від того погляду ніби війнуло глибокою мудрістю буддійського просвітлення. Поруч із незнайомцем стояла дівчинка років семи і теж усміхнено дивилася на Лесю. “Не бійся, головне – скинути із себе страх”. Скинути страх… Але ж… хіба вона вже не зробила цього, скидаючи із себе одяг?.. Хотіла покликати Модеста. Але Модест відплив від неї так далеко, що й не почув би її голосу з берега. Леся обережно заходила у воду і відчувала легенький лоскіт по всьому тілі. Їй стало так радісно, як могло бути лише у дитинстві – ще до тієї фатальної межі її життя, коли дід вдарив боляче по обличчю… Вона сама не помітила, як злилася з водою ув одне ціле, як лягла на воду і… попливла…
Невже – це я? – невже – пливу? – а плавати – це – наче – літати – так – класно! – і – зовсім-зовсім – не страшно – сама – без нікого – пливу – наче літаю – наче – в найкрасивішому сні – як в раю – а вода – наче небо – я пливу – я пливу – невже це я – ні – це все – сон – це неправда – це сон – це – прокинуся – і – намалюю – картину – оцього – свого – польоту – коли на воді – між – землею – і – небом – третя – стихія природи – боже – нарешті – невже – досі не вірю – я – рибка – боже – я – рибка – я – рибка – я – рибка – я – рибка – як я люблю цей світ!..

«Ти ніби щойно лише народилася. Аж світишся вся». Хто це сказав? Не Модест. Модест лежить на животі і мовчки відгадує кросворди. І поруч – нікого. Дивно. Може, просто почулося?.. Озирнулася на всі боки. Трохи далі від них дві пари нудистів грають у волейбол. М’яч перестрибує з рук у руки. Усім весело. А що, якби – замість взуття – прикріпити скотчем до ніг по волейбольному м’ячу? Може, тоді було б значно легше перестрибувати через власні страхи? Через самого себе. Через інших…
– Термін постмодернізму, що означає «замінник», «підробка». Вісім літер. Третя «м».
– Симулякр.
– Підходить.
Плавати - це так просто. Так легко. Так солодко – наче сонячні грона кишмишу. Наче добра казка – на ніч. Або… нове народження… Леся накреслила на піску перехрестя з клітинок.
– Чоловіче ім’я, яке в перекладі з англійської означає «скромний, сором’язливий». Шість літер.
– Модест.
– Підходить. Іще. Чоловік, якого я кохаю. Шість літер. Третя «д».
– Мо… дест? – в його погляді розлилася ціла ріка неприхованої ніжності – ніби та ріка, з якої вона щойно вийшла. У якій плавала.
– Я дякую тобі за цей день, Мод. Я щаслива. По-справжньому.

Йшла до Фло. З жовтою квіткою. Під вечір. Думала про своє теперішнє народження. Чи завжди людина відчуває таку легкість, коли народжується на світ? Чи тоді лише, коли пробуджує свою свідомість і переборює власний страх? Цікаво, Фло знає, що сьогодні свято. Чи для нього це – не свято? Тиждень тому він не хотів нічого їстівного. Пив лише воду, та й тієї – кілька ковтків. А ще казав, що йому огидне власне тіло. Казав, що його тіло йому заважає… Колись Фло був красивим і дужим чоловіком. Його любили жінки і дівчата. Його роботи вихваляли нещирі прислужники диявольської системи. Вона чула сама. Платили гарні гроші. Їв і пив усе, що хотів. Мав з ким кохатися. Він таки трохи жив. Але що з того? Адже шлях у вічність йому все одно не світить. І не засвітить вже – ніколи. Молодий завжди має владу над старим. У молодого є незаперечний козир – майбутнє, що уявляється кожному юнакові і кожній паняночці схожим на смачну шоколадну цукерку з лікером, що сама застрибує до рота. Варто лише Лесі захотіти – і ніхто з поколінь прийдешніх і словом не згадає про її діда. Хоча, власне, вона і не збирається робити так, аби хтось знав, що був колись такий собі невдаха-скульптор, кон’юнктурник, пристосуванець, бездар… Їх таких було багато. Просто деяким, на відміну від Фло, потім вдалося перелаштувати свої заржавілі внутрішні механізмики на новий лад, красиво присипавши пісочком нікчемне минуле. Тільки ж бруду в собі вони так і не змили. Не змивається. А тому й ненавидять молодих за їхню чистоту.
– Фло, зі святом тебе. Сьогодні – 15-та річниця незалежності нашої держави. Ювілей. Але у мене ще більше свято. Не повіриш. Я нарешті навчилася плавати і більше не боюся води – аніскілечки, зовсім-зовсім. Я навіть запливала на глибину. Це так класно!.. Фло, ти чуєш, що я кажу – я вмію пла-ва-ти!
Але дід мовчки дивився на стелю, ніби вдавав, що йому байдуже – і до незалежності, і до того, що Леся нарешті «зробилася рибкою». Може, прикро стало старому, що «рибка» та збулася без його допомоги?..
Леся підійшла ближче до ліжка, доторкнулся обережно долонею до його чола. «У двадцять чотири про смерть можна взагалі не думати» – згадала слова Модеста. Про свою, так, можна не думати – але думати про смерть інших – тих, хто поруч з тобою. Кого любиш чи… кого ненавидиш. Фло був мертвим. Жовта квітка на подушці – теж. Хотіла було, за звичкою, викинути стару, зів’ялу, поклавши замість неї свіжу, але зупинила себе на думці, що дві квітки мусять тепер лежати поруч. Поклала і відійшла. До самого порогу. Подивилася на діда і раптом усміхнулася, просвітлена.
- Слухай, Фло, а тобі личить – бути мертвим. З днем незалежності, Фло! Бо у кожного – своя незалежність…

Грудень, 2006


11

© Січеслав 2004–2007